ДЕСТРУКТИВНІ НАСТАНОВЛЕННЯ БАТЬКІВ

Основний тягар із догляду за дитиною-інвалідом найчастіше лягає на його матір. Саме від її поведінки, мужності, витримки, врівноваженості залежить і доля маляти, і загальна атмосфера в родині. Бачачи свою маму бадьорою й веселою, багато дітей здатні навчитися радіти життю навіть у тому непростому становищі, в якому їм призначено перебувати все життя.

Усвідомлення гіркого факту, що твоя дитина важко хвора й що це може бути назавжди, неймовірно болісно. Тому часто трапляються й деструктивні настрої, і не зовсім здорові емоції, які здатні призвести до деформації особистості матері, а в підсумку — до дестабілізації мікроклімату в родині аж до її руйнування. При цьому можлива (особливо спочатку) справжня буря почуттів, де є найрізноманітніші настрої й емоції, які однаково шкідливі й матері дитини, і хворому маляті, і навколишнім.

Кілька найбільше розповсюджених нездорових психологічних настановлень.

Неприйняття ситуації. «Чому це трапилося саме із мною? За шо? Я не хочу! Я не можу!» — внутрішній бунт, внаслідок якого жінка впадає у хворобливий егоїзм, де немає місця любові й жалю до хворого маляти. Таке ставлення може відвернути рідних, а також спричинити непродумані кроки, про які потім доведеться жалкувати все життя.

Пошук винних. «Це все спадковість чоловіка, у них кров «гнила», прадід був алкоголіком» тощо — спроба зняти із себе відповідальність за життя хворої дитини. Така позиція призводить до конфронтації між членами родини, що ше більше ускладнює ситуацію й фактично виключає взаємодію й співпрацю.

Перенесення провини на дитину. «Якби вона старалася, була б здоровішою. На неї стільки грошей витрачаєш, а вона все робить на зло». Призводить до конфронтації з дитиною і її ізоляції в родині, внаслідок чого погіршується її фізичний і психічний стан.

Фальшивий сором. «Це так соромно, що в мене «ненормальна» дитина. Не можна «навантажувати» нею навколишніх». Почасти такий сором викликаний браком в нашій країні традицій повноцінної інтеграції інвалідів у соціум, що особливо небезпечно для хворого, тому що він ризикує залишитися відірваним від однолітків і суспільства.

Комплекс провини. «Це я винна, що дитина народилася на світ, щоб мучитися й страждати. Мій борг — спокутати провину». Він може виявитися в гіперопіці маляти, надмірному потуранні капризам хворої дитини. У цьому випадку велика ймовірність того, що дитина виросте психологічним монстром, а це неминуче підсилить її соціальну дезадаптацію й збільшить страждання.

Самозневажливі настрої. «Мені завжди не щастить. У такої нікчемної особистості, як я, і не могла народитися нормальна дитина. У мене все не як у людей» — прояв застарілих комплексів. Таке настановлення несумісне з конструктивною поведінкою і не веде до поліпшення ситуації.

Синдром жертви. «Моє життя закінчене, радощі не для мене. До кінця моїх днів мені доведеться нести цей хрест» — загальна схильність до того, щоб «постраждати», демонстративність поведінки; невміння розглянути в дитині істоту, що здатна приносити радість, гідну прихильності й любові.

Манія «особливості». «Ми не такі, як усі, у нас особливе життя, особливі обставини» — егоцентризм, компенсаторна реакція від підсвідомого «ми найгірші» до протилежного «ми — особливі, тобто найкращі». Такі настрої можуть призвести до ізоляції від суспільства, виключають допомогу й підтримку з боку інших людей.

Споживчі настрої. «У нас лихо. Нам усі повинні співчувати, допомагати, виділяти допомогу, іти назустріч» — можуть викликати звичку постійно драматизувати положення, доводячи собі й дитині, що її стан тільки погіршується тощо. Виключають конструктивну поведінку матері й повноцінну соціалізацію хворої дитини. Підсвідомо мати може мати настановлення: «Що гірше, то краще».

«Убивча» жалість. «Ой, бідненьке, безпомічне маля, без мене воно загине». Викликана бажанням самоствердитися за рахунок хворої дитини, звести догляд за нею в єдину життєву мету. Власна значимість вимірюється ступенем потреби інваліда. Як і в попередньому випадку, мати підсвідомо не зацікавлена в поліпшенні стану дитини, у її соціалізації, прищеплюванні їй навичок самообслуговування й самостійності.

Іноді досить піймати себе на помилкових настановленнях, щоб задіяти самоконтроль і викорінити їх зі своєї душі. Буває й так, шо потрібно годинами обговорювати проблему з кимось із близьких, а часом ніяк не обійтися без допомоги психолога й невропатолога.

СПЕЦИФІЧНІ ПРОБЛЕМИ СІМЕЙ

Більше 12 тисяч дітей мають інвалідність внаслідок хвороб вуха та сосковидного відростку. Сім’я, у складі якої є дитина з порушенням слуху, має великі проблеми щодо встановлення контакту з нею, особливо, коли батьки та інші діти мають нормальний слух і мовлення.

Глуха від народження дитина майже позбавлена контактів із соціальним оточенням і, звичайно, не може задовольнити свої основні соціальні потреби повною мірою.

У сім’ї, де дитина глуха, а батьки чують, виникають труднощі в міжособистісних контактах. Це призводить до того, що дитина замикаючись у собі, відмовляється від спілкування, позбавляється можливості чітко висловлювати власні бажання, бо з’ясовує, що її не розуміють, і вона сама не розуміє, чого від неї вимагають батьки. Ось тоді дитина починає нервувати. Навіть тоді, коли батьки зовні не виявляють роздратування, напруження, що виникає в них, передається й дитині. Батьки в таких випадках або задобрюють дитину ласощами та іграшками, або не виявляють терпіння у ставленні до неї.

Брак нормальних умов для розвитку дитини в сім’ї призводить до нервових розладів. Виховуючись у сім’ї, глуха дитина здебільшого спілкується з матір’ю, яка є посередником між нею та іншими людьми. Це призводить до повної залежності дитини від матері, примушуючи матір угадувати й задовольняти всі вимоги. Із часом дитина може стати дратівливою й агресивною. Такі діти не в змозі правильно аналізувати свої вчинки або поведінку, не усвідомлюють її причин і наслідків.

Члени сім’ї, де виховується глуха дитина, потребують вивчення сурдоперекладу, методів альтернативного спілкування, читання по губах.

У 2006 році в Україні було 11092 дитини-інваліда з хворобами оката придаткового апарату. Батьки сліпої дитини часто розглядають її ваду як тяжку хворобу і займають, як правило, позицію гіперопіки, позбавляючи дитину самостійності й ініціативи. Недоліки у вихованні незрячої дитини в сім’ї формують у неї такі риси, як егоїзм, невдячність, примхливість, прагнення до утриманства, себелюбство. При неправильному вихованні у сліпих дітей порушуються інтерперсональні стосунки, що може призвести у майбутньому до розвитку патологічних рис характеру.

Крім власної сенсорної депривації при виникненні психічних порушень іноді має місце й педагогічна занедбаність, а також емоційні депривації, що виникають у сім’ї як наслідок негативної позиції батьків. У сліпих дітей порушуються здібності до комунікації, ідентифікації, самообслуговування, вони слабо інтегровані у середовище зрячих, відчувають фізичну залежність від інших людей.